Міжнародна конференція меморандумної групи асоціацій суддів «Міжнародна співпраця у цивільних та кримінальних справах»
3-4 грудня 2019 року у м. Бонн (Німеччина) відбулася Міжнародна конференція меморандумної групи асоціацій суддів на тему: «Міжнародна співпраця у цивільних та кримінальних справах».
У роботі конференції прийняли участь судді Німеччини, України, Грузії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану, Польщі та Молдови.
Від Асоціації суддів України у роботі конференції прийняли участь: Президент Асоціації суддів України, суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Євтушенко Олена Іванівна та суддя Київського апеляційного суду Росік Тетяна Володимирівна.
Офіційне відкриття конференції відбулося у Земельному суді м. Бонн. З промовою виступили: голова німецького союзу суддів Йенс Гниза та голова Земельного суду м. Бонн д-р Штефан Вайзманн.
Основні теми, які обговорювалась на конференції — це міжнародна співпраця у цивільних та кримінальних справах, а саме: визнання і виконання судових рішень та взаємодія з зарубіжними країнами з питань екстрадиції, включаючи європейський ордер на арешт.
Президент Асоціації суддів України Євтушенко Олена Іванівна виступила з доповіддю на тему: «Визнання і виконання рішень іноземних судів». Росік Тетяна Володимирівна виступила з доповіддю на тему: «Кримінальне переслідування та протидія кіберзлочинності в Україні».
Ціль конференції — поглиблення міжнародного співробітництва між асоціаціями суддів.
Президент Асоціації суддів України
ЄВТУШЕНКО Олена Іванівна
Визнання і виконання ухвал іноземних судів
Олена Євтушенко, суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Президент Асоціації суддів України
Заслужений юрист Україн
Кандидат юридичних наук
Шановні колеги!
Дозвольте мені ще раз привітати та подякувати організаторам конференції за надану можливість поділитися своїми спостереженнями з питань визнання і приведення у виконання ухвал іноземних судів.
Про актуальність обговорюваних сьогодні питань, безумовно, свідчить наочність складу учасників конференції.
Я хотіла б розпочати свій виступ з констатації того безперечного факту, що впродовж останніх десятиліть всі ми є свідками глобальних змін світового середовища, процесів розширення зовнішньо-економічних і культурних зв’язків, що заглиблюються між різними країнами.
У міру того як посилюються процеси економічної інтеграції між державами, стираються кордони, розширюються процеси міграції населення, у тому числі робочої сили, врешті-решт, просто полегшуються і частішають поїздки громадян різних держав за кордон, значення відповідних норм міжнародного приватного права буде, поза сумнівом, зростати.
Кажучи про інститут визнання і примусового виконання іноземних судових ухвал як невід’ємну складову міжнародного цивільного процесу, слід зазначити його особливу специфіку, обумовлену унікальністю об’єкту регулювання, – цивільних стосунків, ускладнених іноземним елементом.
«Виконання судових ухвал, винесених іноземними судами, – одна з найбільш складних проблем міжнародного приватного права».
Добре відомо, одним з проявів державного суверенітету є недопустимість іноземного втручання в юрисдикційну діяльність.
Очевидно, що держава допускає для себе можливість поширення на своїй території юрисдикції іноземного судового акту рівно настільки, наскільки в його уяві, це відповідає пріоритетам і цінностям суспільства, інтереси якого воно представляє.
Як правило, юрисдикційний акт володіє правовою силою лише на території відповідної держави. Поширення законної сили судового або несудового акту на територію іншої суверенної держави можливо лише на основі рівності і взаємності відповідно до міжнародних угод.
Наявність таких угод розширює компетенцію юрисдикційних органів, підсилюючи правове значення актів, що виносяться ними, сприяє зміцненню міжнародних відносин.
Визнання на території держави ухвал судів іншої держави означає додання ним такої ж юридичної сили, яку мають ухвали судів даної держави, що вступили в законну силу.
Ці ухвали набувають властивості неспростовності, винятковості, а ухвали про засудження – також здійсненності. Вони обов’язкові для посадових осіб і органів державної влади даної держави.
Як відомо, сьогодні в світі розрізняють дві основні системи визнання і виконання іноземних судових ухвал.
Перша – це система екзекватури, по якій іноземна ухвала визнається і виконується після додання йому судом країни, де проситься виконання, примусової сили шляхом винесення відповідної постанови (екзекватури).
Ухвала іноземного суду після здобуття екзекватури набуває такої ж юридичної сили, як і ухвала власного суду, виконується зазвичай в тому ж порядку, що і ухвала власного суду.
Національні законодавства по-різному підходять до питань можливої ревізії прийнятих ухвал.
В одних країнах, наприклад, в Бельгії, суд, що вирішує виконання, піддає іноземну ухвалу повній ревізії з точки зору правильності розгляду справи по суті, тобто з правового і фактичного боку; у інших, наприклад, в Германії, такої повної перевірки не передбачено.
У більшості країн екзекватура видається лише для виконання ухвали, інколи (наприклад, в Італії) – і для визнання ухвали.
Екзекватура видається при дотриманні певних умов; взаємності, вимоги того, щоб відповідач був належним чином повідомлений про судовий розгляд, і тому подібне.
Друга – це система англо-американського загального права, згідно якої іноземна судова ухвала як така не виконується, а служить лише основою для нового судового розгляду. У цьому розгляді вона створює презумпцію на користь сторони, що виграла справу; протилежна сторона може презумпцію спростовувати. Іноземна судова ухвала породжує по цій системі перерозподіл обтяжуваного доказу.
Принципи визнання і виконання іноземних судових ухвал традиційно закріплюються в законодавчих актах. Окрім Конституції України, де встановлені основні принципи цивільного судочинства.
У цивільному процесуальному законодавстві України (розділ VI) закріплений принцип конвенціональної екзекватури, відповідно до якого іноземні судові ухвали признаються і виконуються судами України лише у випадках, якщо визнання і приведення у виконання таких ухвал передбачено міжнародними договорами.
Необхідно відзначити, що само по собі відсутність міжнародного договору не може служити підставою для відмови в розгляді судом клопотання зацікавленої особи про визнання і виконання ухвал іноземного суду.
Ухвали іноземних судів, які не вимагають примусового виконання, визнаються без якого-небудь подальшого провадження, якщо з боку зацікавленої особи не надійдуть заперечення відносно цього.
У Україні визнаються ті, що не вимагають унаслідок свого змісту подальшого провадження по справі ухвал іноземних судів відносно статусу громадянина держави, суд якої прийняв ухвалу; про розірвання або визнання недійсним шлюбу між громадянином України і іноземним громадянином, якщо у момент розгляду справи хоч би один з подружжя проживав поза межами України, а також шлюбом між громадянами України, якщо обидва подружжя у момент розгляду справи проживали поза межами України; у інших передбачених федеральним законом випадках.
Відмітимо, що в міжнародній практиці для таких категорій судових ухвал встановлюється абсолютна дія і їх правові наслідки не обмежені довкола осіб, що брали участь у справі (їх правонаслідувачів).
Визнання і виконання ухвал про присудження здійснюється за загальним правилом в рамках спеціальної правової процедури, в якій розглядаються заява (клопотання) стягувача і заперечення боржника (система екзекватури).
Міжнародним договором можуть бути передбачені інші правила. Так, угодою про порядок вирішення суперечок, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, від 20 березня 1992 року (Київська угода) визначено, що ухвали, винесені компетентними судами однієї держави, – учасника СНД, підлягають виконання на території інших держав СНД органами, призначеними судом або визначеними законодавством цієї держави (ст. 7).
В Україні примусове виконання ухвали проваджується органами Виконавчої служби судових приставів по клопотанню зацікавленої сторони, до якого додаються копія ухвали; офіційний документ про те, що ухвала вступила в законну силу, якщо це не видно з тексту самої ухвали; докази сповіщення іншої сторони про процес (за підсумками якого було винесено ухвалу); виконавчий документ.
Ухвала суду іноземної держави, яка може бути приведена у виконання в Україні, є ухвала суду, винесена по суті суперечки або справи: ухвали судів загальної юрисдикції по цивільних справах, вироки у справах в частині відшкодування збитку, заподіяного злочином, ухвали у справах по економічних спорах, інших справах, пов’язаних із здійсненням підприємницькою і іншій економічній діяльності.
Таким чином, судова практика йде по шляху неможливості приведення у виконання інших, окрім ухвал, актів судів іноземних держав, прийнятих ними до або після розгляду суперечки по суті, визначень, у тому числі визначень про забезпечення позову.
Заява (клопотання) про визнання і приведення у виконання ухвали іноземного суду подається стороною в спорі, на користь якої відбулася ухвала, до суду України.
Територіальна підсудність даної категорії справ визначається місцем знаходження або проживання боржника, або, якщо таке невідоме, по місцю знаходження майна боржника.
Вимоги до змісту заяви (клопотання) про визнання і приведення у виконання ухвали іноземного суду визначені нормами національного процесуального законодавства.
Розгляд заяви про визнання і приведення у виконання ухвали іноземного суду здійснюється суддею одноосібно в строк, що не перевищує місяця, двох місяців (у суді загальної юрисдикції) в судовому засіданні з викликом сторін.
Особа, що подала заяву про визнання і приведення у виконання ухвали іноземного суду, має право відмовитися від заявленої вимоги до прийняття визначення, яким завершується розгляд такої заяви; в цьому випадку провадження у справі припиняється.
В процесі розгляду справи український суд не може передивлятися ухвалу іноземного суду по суті, а лише встановлює наявність або відсутність підстав для визнання і приведення у виконання ухвали іноземного суду, передбаченої процесуальним законодавством і нормами міжнародних договорів.
Саме тому в предмет доведення у справі входять факти, що свідчать про наявність або відсутність підстав для відмови у визнанні і приведенні у виконання ухвали іноземного суду.
За загальним правилом розподіл обов’язків по доказам здійснюється таким чином. Стягувач повинен надати суду докази того, що іноземним судом в його користь прийнята ухвала;
- ухвала за законом держави, на території якого вона прийнята, вступила в законну силу;
- сторона, проти якої прийнята ухвала, була своєчасно і належним чином оповіщена про час і місце розгляду.
Відповідно, боржник доводить наявність підстав для відмови у визнанні і приведенні у виконання іноземної судової ухвали.
Перелік підстав для відмови у визнанні і приведення у виконання іноземної судової ухвали визначається нормами процесуального законодавства, а також міжнародними договорами за участю України.
Так, наприклад, відповідно до ст. 55 Конвенцій про правову допомогу і правові стосунки по цивільних, родинних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року у визнанні і приведенні у виконання іноземні судові ухвали відмовлено у випадках, якщо:
а) відповідно до законодавства держави, на території якого винесена ухвала, вона не вступила в законну силу і не підлягає виконанню (за винятком випадків, коли ухвала підлягає виконанню до вступу до законної сили);
б) відповідач не приймав участь у процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не був своєчасно і належно вручений виклик до суду;
в) по тотожному позову на території України вже раніше винесена ухвала, що вступила в законну силу, або є визнана ухвала суду третьої держави, або якщо судом України раніше збуджено провадження у даній справі;
г) справа відноситься до виняткової компетенції судів України;
д) відсутній документ, підтверджуючий угоду сторін у справі договірної підсудності;
е) вийшов термін давності примусового виконання, передбачений законодавством України.
Вказані правила поширюються на ухвали, винесені судами Вірменії, Азербайджану, Білорусії, Грузії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Таджикистану, Туркменії, Узбекистану та Росії.
Підстави для відмови у визнанні і приведенні у виконання іноземних судових ухвал діляться на дві групи.
До першої групи відносяться підстави, направлені на захист інтересів особи, проти якої винесена ухвала. У цьому випадку у визнанні і приведенні у виконання ухвали іноземного суду буде відмовлено, якщо:
- сторона, проти якої прийнято ухвалу, була позбавлена можливості взяти участь в процесі внаслідок того, що їй не було своєчасно і належним чином вручено сповіщення про час і місце розгляду справи, або по інших причинах вона не могла надати до суду свої пояснення;
- ухвала за законом держави, на території якого вона прийняте, не вступила в законну силу або не підлягає виконанню, або вже вийшов термін давності винесення ухвали іноземного суду до примусового виконання;
- є ухвала суду України, що набрала чинності, прийнята по тотожному позову, або на розгляді суду в Україні знаходиться справа за тотожним позовом, провадження по якому відкрите за порушення провадження у справі в іноземному суді.
Друга група підстав направлена на захист інтересів суспільства і держави.
Відповідно, у визнанні і приведенні у виконання ухвал може бути відмовлено у випадках, якщо:
- розгляд справи відповідно до міжнародного договору або закону відноситься до виняткової компетенції судів України;
- винесення ухвали може завдати збитку суверенітету України, загрожує її безпеці або суперечить публічному порядку України.
Інститут публічного порядку захищає українську правову систему від реалізації заходів, вступаючих в протиріччя з її основами.
Через оголошення про публічний порядок держава не допускає виконання на своїй території ухвали, якщо в результаті цього будуть здійснені дії, які або прямо заборонені законом, або загрожують її суверенітету і безпеці, знаходяться в протиріччі з принципами моралі, моральності, публічної політики і суспільних інтересів.
У законодавстві не встановлений перелік порушень публічного порядку, кваліфікація тих або інших обставин в цій якості повинна здійснюватися в процесі розгляду конкретної справи.
У судовій практиці в різний час як складові публічного порядку визнані дотримання законності при здійсненні правосуддя, обов’язковість судових актів російського суду, недопустимість довільного втручання кого-небудь в приватні справи, необхідність безперешкодного здійснення цивільних прав, рівність учасників, недоторканість власності, свобода договору, відповідність заходів цивільно-правової відповідальності стосовно правопорушення.
Очевидно, що їх можна використовувати як орієнтир при рішенні відповідного питання.
За підсумками розгляду справи про визнання і приведення у виконання іноземної ухвали суд виносить постанову у формі визначення по правилах, встановлених для ухвалення рішення.
У ньому мають бути вказані встановлені фактичні обставини справи; докази, на яких засновані виводи суду про обставини справи, і аргументи на користь підсумкового виводу у справі; мотиви, по яких суд відхилив ті або інші докази, прийняв або відхилив приведені в обгрунтування своїх вимог і заперечень аргументи осіб, що беруть участь в справі; закони та інші нормативні правові акти, якими керувався суд при прийнятті визначення, і мотиви, по яких суд не застосував закони та інші нормативні правові акти, на які посилалися особи, що беруть участь у справі.
Примусове виконання ухвал іноземного суду проваджується на підставі виконавчого листа, що видається судом, який розглядав справу про його визнання і виконання; інший порядок може бути встановлений міжнародними договорами.
На даний час в Україні, у тому числі і в судовій практиці, все частіше піднімається питання про можливість розширення кругу ухвал іноземних судів, що визнаються і виконуються, за рахунок допуску виконання і за наявності взаємності (за відсутності міжнародного договору).
Таке рішення показує прагнення України до розвитку міжнародного економічного і правового співробітництва.
Це відповідає також інтересам суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Виконуючи іноземні ухвали, ми отримуємо можливість виконання ухвал наших судів за кордоном на умовах взаємності.
Дякую за увагу!
Кримінальне переслідування та протидія
кіберзлочинності в Україні
Доповідач суддя Київського апеляційного
суду (Україна) Росік Т.
В епоху інформаційних технологій неможливо почуватися захищеним у кіберпросторі. З розвитком технологій стрімко зростає кількість злочинів у цій сфері, а тому з впевненістю можна стверджувати, що саме «кіберзлочини» у ХХІ столітті будуть одними з найчисельніших.
В Україні як і в усьому світі щороку вчиняються десятки тисяч злочинів з використанням інформаційно-комунікаційних технологій, програмних, програмно-апаратних засобів, інших технічних і технологічних засобів та обладнання. Щодня у людей та компаній крадуть персональні дані, кошти з рахунків, збирають безліч конфіденційної та комерційної інформації, блокують діяльність тощо. Проте успішність запобігання таким злочинам, їх викриття та притягнення винних осіб до відповідальності наразі є достатньо рідкісним явищем, якщо порівнювати з кількістю таких правопорушень.
Щороку кіберзлочинність завдає державам та приватним особам дуже великої шкоди. На 73-й сесії Генеральної асамблеї ООН генеральний секретар Антониу Гуттереш оцінив щорічні збитки від кіберзлочинності у світі в розмірі 1,5 трлн доларів. На жаль, прогнози експертів з кібербезпеки невтішні. В майбутньому кількість злочинів та збитків від кібератак лише зростатиме, адже зазвичай правопорушники йдуть щонайменше на крок попереду механізмів, які мають державні органи та приватні особи щодо запобігання і розкриття таких злочинів.
Україна, як і всі країни світу, щодня зіштовхується з викликами у сфері кібербезпеки. Лише за останні кілька років державні установи неодноразово були атаковані з кіберпростору. Однією з таких атак був запуск 27.06.2017 р. різновиду вірусу Petya, який спричинив порушення роботи українських державних підприємств, установ, банків, медіа та інших. Внаслідок атаки була заблокована діяльність таких підприємств як аеропорт «Бориспіль», ЧАЕС, «Укртелеком», «Укрпошта», «Ощадбанк», «Укрзалізниця» та багатьох інших великих підприємств. Також були заражені інформаційні системи Міністерства інфраструктури, Кабінету міністрів, сайти Львівської міської ради, Київської міської державної адміністрації, кіберполіції та служби спецзв’язку України.
В Україні на законодавчому рівні приймаються відповідні закони та нормативні акти, які регулюють відносини в цій сфері. Станом на початок 2019 р. до правової основи кібернетичної безпеки України входять такі нормативно-правові акти: Конституція України, Кримінальний кодекс України, закони України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», «Про інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про основи національної безпеки» та інші закони, Доктрина інформаційної безпеки України, Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність та інші міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до українського законодавства, кібербезпека – це захищеність життєво важливих інтересів людини й громадянина, суспільства та держави у процесі використання кіберпростору, яка забезпечує сталий розвиток інформаційного суспільства і цифрового комунікативного середовища, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізацію реальних і потенційних загроз національній безпеці України у кіберпросторі (ст. п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України»). У глобальному розумінні, кібербезпекою є реалізація заходів із захисту мереж, програмних продуктів та систем від цифрових атак.
Відповідно до Конвенції про кіберзлочинність, яка є частиною українського законодавства з 11.10.2005 р., кіберзлочини умовно поділяються на чотири види. До першого виду належать правопорушення проти конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних даних і систем. До цього виду кіберзлочинів можна віднести всі злочини, спрямовані проти комп’ютерних систем і даних (наприклад, навмисний доступ до комп’ютерної системи або її частини; навмисне пошкодження, знищення, погіршення, зміна або приховування комп’ютерної інформації; навмисне вчинення, не маючи на це права, виготовлення, продажу, придбання для використання, розповсюдження або надання для використання іншим чином пристроїв, включаючи комп’ютерні програми).
До другого виду кіберзлочинів належать правопорушення, пов’язані з комп’ютерами. Такі злочини характеризуються умисним діянням, що призводить до втрати майна іншої особи шляхом будь-якого введення, зміни, знищення чи приховування комп’ютерних даних або будь-якого втручання у функціонування комп’ютерної системи, з шахрайською або нечесною метою набуття, не маючи на це права, економічних переваг для себе чи іншої особи.
Третій вид кіберзлочинів охоплює правопорушення, пов’язані зі змістом (контентом), що полягає у здійсненні умисних незаконних дій щодо вироблення, пропонування або надання доступу, розповсюдження дитячої порнографії, а також володіння такими файлами у своїй системі.
Четвертим видом є умисні дії, пов’язані з порушенням авторських та суміжних прав, відповідно до вимог Бернської Конвенції про захист літературних і художніх творів, Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності та Угоди ВОІВ про авторське право, а також національного законодавства України.
Існують також інші класифікації кіберзлочинів, проте запропонована конвенцією є найбільш популярною.
В Україні політика щодо кібербезпеки покладається на низку державних органів, а саме на Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національну поліцію України, Службу безпеки України, Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України, розвідувальні органи, Національний банк України. В кожному із зазначених органів діють відповідні підрозділи.
За інформацією голови Департаменту кіберполіції, щороку кількість кіберзлочинів в Україні збільшується в середньому на 2,5 тисячі. Згідно зі звітом, який міститься на веб-сайті цього правоохоронного органу, у 2018 р. працівники Департаменту кіберполіції були залучені до розслідування більше ніж 11 тисяч кримінальних проваджень, вчинених у сфері високих інформаційних технологій.
Головні статті Кримінального кодексу України, за якими розслідуються кіберзлочини в Україні:
– ст. 176 «Порушення авторського права і суміжних прав»;
– ст. 190 «Шахрайство»;
- ст. 361 «Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку»;
- ст. 361-1 «Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут»;
- ст. 361-2 «Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерів), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації»;
- ст. 362 «Викрадання, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем»;
– ст. 363 «Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем»;
- ст. 3631 «Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку».
В Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься певна кількість судових рішень, винесених за результатами розгляду кримінальних проваджень. В реєстрі містяться вироки за вказаними статтями, а також ухвали слідчих суддів щодо кримінальних проваджень, які сьогодні знаходяться у провадженні органів досудового розслідування. Отже, можна стверджувати, що в Україні проводиться боротьба з кіберзлочинами.
Аналіз судової практики засвідчує, що на сьогодні в Україні є поширеними такі кіберзлочини, як несанкціоноване втручання в роботу автоматизованих систем, шахрайство, із використанням електроннообчислювальної техніки, розповсюдження відеопродукції порнографічного характеру у кіберпросторі та інші незаконні операції з використанням електронно-обчислювальної техніки.
Тобто, кібертероризм ще не набув значних масштабів в Україні, проте останні негативні тенденції свідчать про необхідність переходу правового регулювання боротьби з кіберзлочинністю на наступний етап.
Щодо прикладів вітчизняної судової практики:
Шнвченківським районним судом м. Києва 21.03.2018 р. було розглянуто справу щодо несанкціонованого втручання в роботу автоматизованих систем, зокрема банкомату. Зловмисники встановили два несанкціоновані пристрої, які мають умовну назву «накладка на банкомат» і призначені для прихованого розміщення на банкоматі з метою отримання інформації з магнітних стрічок банківських карт користувачів та здійснення відеофіксації виконання ними операцій на цифровій клавіатурі банкомату, що призвело до проникнення в автоматизовану систему вказаного банкомату та витоку інформації 45 клієнтів вказаної вище банківської установи, на яких містилась інформація з магнітних стрічок карт та пінкодів клієнтів банку.
Поширеними на сьогодні є випадки шахрайства із використанням електронно-обчислювальної техніки. Так, 22.05.2019 року Першотравневим районним судом міста Чернівці було винесено вирок щодо вчинення із корисливих мотивів ряду дій, спрямованих на підготовку та реалізацію шахрайства. Зловмисниця розмістила на Інтернет-сайті \ оголошення про здачу в оренду кімнати, достовірно знаючи, що житла за вказаною адресою у неї не має та наміру здавати кімнату в оренду вона не мала. Особа повідомила потерпілому завідомо неправдиву інформацію, та отримала грошову суму у якості завдатку. У даному випадку злочин кваліфікувався за статтею 190 Кримінального кодексу України. У даному випадку законодавець не відокремив окремо шахрайство за допомогою електронно-обчислювальної техніки, проте у даному випадку все ж основоположну роль відіграє факт заволодіння чужим майном шляхом обману. Тому, не зважаючи на наявні ознаки кіберзлочину, подібні правопорушення варто кваліфікувати як шахрайство.
Наступним прикладом є вирок Ленінського райсуду міста Кропивницький. Зловмиснику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розповсюдження відеопродукції порнографічного характеру за допомогою веб-сайту «http://vk.com» Не зважаючи на те, що даний злочин було кваліфіковано за статтями 300 та 301 Кримінального кодексу України, а саме ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів та творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію, даний проступок все ж має чіткі ознаки кіберзлочинів, адже його вчинення пов’язується із Всесвітньою мережею.
Тому, не зважаючи на те, що деякі із проступків, які містять ознаки кіберзлочинів, не кваліфікуються як останні, законодавцем все ж на належному рівні здійснюється правове регулювання тих загроз, які є актуальними на сьогодні. Водночас, останні тенденції свідчать про те, що в подальшому існуючий механізм потребує значного вдосконалення із урахуванням нещодавніх викликів. Отже, на сучасному етапі правове регулювання боротьби з кіберзлочинністю в Україні можна охарактеризувати такими рисами:
1) ратифікація міжнародних правових актів;
2) курс України до євроінтеграції зумовлює необхідність подальшого приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських стандартів;
3) поява тенденції до збільшення загрози кібертероризму в Україні;
4) належне правове регулювання тих кіберзагроз, які на сьогодні є найбільш поширеними в Україні.